Новини

Кіно в Андріївці любили, особливо індійське

Із середини 80-х років андріївці дивилися кіно вже в новому клубі, де вміщалося до ста чоловік. Цими сходами Гавриленки підіймалися на своє робоче місце

Ще років тридцять тому кіно крутили майже у всіх селах Ічнянського району. Любили кіно і в Андріївці. Сільський кіномеханік Анатолій Гавриленко за 33 роки продемонстрував не одну тисячу фільмів, скрашуючи дозвілля трударів після робочих буднів.

Автор: Світлана Цюпка

Анатолій вивчився на тракториста, а працювати довелося в сільському клубі. Був помічником кіномеханіка, а потім і сам почав показувати фільми односельцям та жителям Кривуші й Томашівки.

– Шість днів на тиждень я в якомусь селі крутив кіно. Один день був вихідний. Тричі на тиждень – у Андріївці, двічі – у Томашівці, один раз – у Кривуші. Їздив велосипедом, потім мотоциклом. Машина з Ічнянської кіномережі у вівторок та п’ятницю привозила нові фільми та забирала ті, що вже продемонстрували, – розповідає Анатолій Гавриленко.

Кіноафіші висіли по всьому селу: на дошці оголошень у центрі, на стовпах та парканах. У кіно приходила і молодь, і люди старшого віку. Вдень був сеанс для дітей, увечері – для дорослих. Для школярів організовували культпоходи.

Найменші глядачі з радістю поспішали на кіножурнали та дитячі фільми «Золотий ключик», «Осляча шкура», дуже любили мультик «Ну, постривай!». У 1970-х – на початку 1980-х популярними стали індійські кінофільми, на які сходилося все село, навіть не вміщалися в клубі. По кілька разів дивилися стрічки «Бродяга», «Зіта й Гіта». Лилися сльози під час перегляду фільмів «Діти без матері», «Материнська любов». Наприкінці вісімдесятих люди йшли на «Маленьку Віру», «Мене звати Арлекіно», «Інтердівчинку». Для них це був наче ковток свіжого повітря, чогось нового. Із задоволенням переглядали пригодницькі фільми Леоніда Гайдая: «Кавказька полонянка», «Спортлото»-82» та інші. На фільмах, «крім дітей до 16», у залі мали бути всі дорослі.

Із цим було суворо. Приїжджали з перевіркою з райцентру. Як, не дай, Боже, упіймають якогось малого на такому фільмі – мене могли оштрафувати на 50 рублів. А це були великі гроші, – говорить Анатолій Гавриленко. – І вчителі чергували, щоб діти на вечірній сеанс не приходили.

 Анатолій та Микола Гавриленки возили кіно на цьому мотоциклі. 1985 рік

В обов’язки Анатолія Олександровича входив і продаж квитків. Дорослий кіносеанс коштував 20 копійок, дитячий – 5. Директор Ічнянської мережі нікого не дозволяв пропускати без квитків. Хоча колишній кіномеханік зізнається: якщо не було перевіряючих, інколи дозволяв заходити без квитка.

Як ти не пропустиш свою дружину чи дітей? Або, наприклад, шофера, який кілька разів підвозив мене на нараду в місто? Бувало, прийде малий школяр, а в нього не вистачає грошей – пускав. Головне – план на місяць виконував.

За це у 80-х роках Анатолій Олександрович був нагороджений низками почесних грамот Ічнянської дирекції кіномережі та райкому профспілки працівників культури.

Каже, йому пощастило, бо 19 років працював у парі з надійним помічником і товаришем Миколою. До речі, однофамільцем. По суботах, коли додому з’їжджалася молодь, один Гавриленко крутив кіно в Томашівці, інший – у Андріївці. Бувало, після перегляду фільму в клубі організовували танці: ставили вінілову платівку з популярною музикою. Так Гавриленки заохочували молодь, щоб у кіно ходила.

Після того, як Миколу Гавриленка скоротили, кіномеханік дев’ять років працював сам.

Нині кіно ні в селах, ні в Ічні ніхто не крутить. Анатолій Олександрович та Микола Андрійович – на заслуженому відпочинку. І фільми тепер дивляться по телевізору чи з Інтернету.

Залишити відповідь