Місто

Олександр Власенко: «Моє життя – це мистецтво… А ще шлях у пошуках істини»

Ічнянець Олександр Власенко відомий у Славутичі та Дніпрі, бо багато років працював там режисером. Нагороджений медалями «За особистий внесок у розвиток міста Славутича», «За заслуги перед Дніпрпетровськом», лауреат міжнародних та всеукраїнських мистецьких конкурсів та фестивалів театрального мистецтва, володар гран-прі. Доля неодноразово повертала його у рідну Ічню. Нині працює головним спеціалістом відділу культури і туризму Ічнянської ОТГ. У розмові за кавою Олександр розповів про себе, родину та шлях до творчості.

-Олександре Анатолійовичу, розкажіть про себе та родину.

-Я  народився в Ічні. У 1992 році закінчив Київський державний інститут культури імені Корнійчука. Зараз цей виш називається «поплавок». Одружений. Дружина Людмила за освітою педагог, працює репетитором у Києві. Маю двох дорослих дітей. Доньці Катерині 30 років, працює на телеканалі «Інтер», в архівному відділі, готує матеріали для випуску програм. Сину Давиду – 20. Він студент, навчається у Харківському університеті імені Каразіна, спеціальність обрав пов’язану з графікою та комп’ютерними науками.

– Як познайомилися із дружиною?

– Ми навчалися у паралельних класах школи №1 (нині – гімназія. – Авт.), тож добре знали одне одного. Спочатку товаришували, а почали зустрічатися з десятого класу. Я пішов служити в армію, Люся мене чекала, листувалися. Коли повернувся – через рік одружилися. Зараз нам по 53 роки. – Чому захопилися мистецтвом? Можливо, передалося від батьків?

– Навіть не знаю, від кого. У дитинстві мріяв стати Актором або тим, ким і став, – режисером. Скільки себе пам’ятаю – ні про що інше не думав.Батьки, Алла Степанівна і Анатолій Іванович, працювали бухгалтерами в управлінні сільського господарства, тоді називалося РАПО. Хоча покійний тато був активним учасником художньої самодіяльності: у свій час грав у місцевому театрі. Два брати мистецтвом не займаються. Я, до речі, один із близнюків. Мій брат-близнюк Володимир живе в Чернігові, працював інженером на заводі. Зараз – у будівельній компанії. Найстарший, Юрій, у столиці, вже на заслуженому відпочинку.
Ваша творча жилка у шкільні роки, мабуть, вже проявилася?

Так, вже тоді був творчим. Закінчив музичну школу по класах баяна та труби. Самотужки навчився грати на сопілці та гітарі. У школі створив вокально-інструментальний ансамбль та духовий оркестр. Був активним учасником шкільних вечорів, конкурсів, вистав. Пам’ятаю, зокрема, грав роль Семена Давидова у «Піднятій цілині» Шолохова.

– Пам’ятаю, коли я була школяркою, ви набирали молодь у театр, який діяв при районному будинку культури.

– Було-було… Після повернення з армії працював у будинку піонерів керівником гуртків. Потім – у будинку культури режисером народного театру, трохи й очолював цей заклад. У 1991 році мене запросили працювати головним режисером Кіноконцертного комплексу у молоде нове місто Славутич. Я й поїхав з родиною. За сімейними обставинами повернулися в Ічню. Тут створив молодіжну студію «Ліцей», куди й запрошував школярів та молодь. У музичній школі створив перший і єдиний відділ театрального мистецтва, який проіснував лише один рік, бо я знову повернувся у Славутич: працював головним режисером, і вже директором Кіноконцертного комплексу, був автором багатьох творчих проектів. Там теж створив театр «Пілігрими», якому через рік присвоїли звання народного, і став лауреатом усіх міжнародних конкурсів.
То ви, як той Фігаро: і тут встигли, і там…

– (Сміється – Авт.) Я також 18 років викладав режисуру, сценографію, акторську та сценарну майстерності… багато предметів у Дніпрі – в коледжі культури та мистецтв та паралельно на факультеті КНУКіМ. У Славутичі викладав у школі мистецтв. А щодо Фігаро – ставили комедію у «Пілігримі». А як потрапив у Дніпро? У 2000 році на одному із фестивалів, де брав участь колектив, побачили мою роботу як режисера і запросили у Дніпро. Я погодився. Родина жила у Славутичі, а мотався на два міста: у Славутичі був режисером, у Дніпрі – викладачем. Проводив також усі міські заходи, мешкав у гуртожитку працівників культури.

– З якими відомими акторами працювали?

– Багато з ким… Зокрема, з Віктором Борисюком, Євгеном Захарчуком, Святославом Вакарчуком, Скрябіним. Й досі підтримую зв’язки з Анатолієм Хостікоєвим, Ольгою та Наталією Сумськими. Коли у Славутичі був головним режисером усіх міських заходів, я цих артистів запрошував, також виступали майже всі зірки світового масштабу. До речі, у моєму щоденнику є багато автографів відомих співаків, акторів – і я цим пишаюсь.

– І знову повернулися у рідну Ічню…

– Влітку минулого року повернувся на малу батьківщину… Моїй мамі 80 років, тож треба вже й за нею приглянути. Але до цих пір співпрацюю з Дніпром: запрошують на режисерські постановки, пишу оригінальні сценарії. Років сім у Дніпрі був головою журі і головним режисером районного конкурсу-фестивалю патріотичної пісні «Сяйво Вічного Вогню», й досі я головний режисер міських заходів – дня міста Дніпра, головної ялинки.

– Мистецтво – мистецтвом, а матеріальне – матеріальним…

– Грошей багато не буває (сміється. – Авт.)Заходи, які я проводив, оплачувалися окремо. У Дніпрі за творчий проект навіть грант виграв – стипендію міського голови, яку отримував цілий рік.

– У вас, творчої людини, мабуть, є ще й захоплення?

– Вирізаю по дереву. Вирізав понад триста ікон, багато з них я подарував знайоми та друзям. Мої роботи є у Воскресінській церкві: престол, іконостас, розп’яття. З четвертого класу пишу вірші. Перший вірш, пам’ятаю, був про кохання. Складаю й пісні, буває, що на замовлення. Граю на гітарі, для себе та друзів.

– Чи відзначаєте креативно сімейні свята?

– Не знаю наскільки креативно, але не банально. Одне із сімейних свят – Різдво. Перед тим, як родина сяде за стіл, я запалюю свічки і читаю Євангеліє. У Великдень – теж – молитва. Буває, у родинне свято їдемо на природу, хоча, зізнаюся, не завжди вдається.

– Що дарували дружині?

– Ой, та багато чого (задумався. – Авт.)… І золоті персні, й срібний хрестик. Парфуми? Так це банально! А банальних подарунків я не вручав. Краще хай це буде оберіг, наприклад, різьблене розп’яття та ікона. Обереги, до слова, я всім рідним дарую.

– Що вважаєте своїм головним досягненням у житті?
Це мої студенти. Мені є ким пишатися. Колись навіть підрахував: понад шістсот чоловік, з яких багато пішли у мистецтво.

– Вважаєте себе успішним?

– Не зовсім. Багато хотілося реалізувати задумів – не вдалося. Для мене завжди основним була робота, яка мене надихає, але все таки дала відбиток на особистому житті. Я намагаюся не стояти на місці, а розвиватися, черпаю натхнення із історії обрядів, якщо готую обрядове дійство, читаю книги історичної та народознавчої тематики. Тобто, розширюю і свій світогляд. Сценарій пишу у віршованій формі, глибоко проникаю у зміст заходу, вивчаю передісторію… Шукаю зовсім інший підхід…

Я віруюча людина, вивчаю не тільки православну віру, а й поглиблюю ведичні знання. Дякуючи ведам, я глибше зрозумів православ’я. Ходжу в церкву. Знаю основні молитви. Коли тяжко на душі – теж звертаюся до Бога. Але жалкую, що в моєму житті мало часу займав Бог: молитви, пізнання. Й не завжди мав сили слідувати Його заповідям.

– Яка риса характеру є недоліком?

– Я добрий, хоча принциповий. Буває, що відверто висловлюю свою думку стосовно колег. Ніколи не лизатиму нікому зад і не буду лицемірним. За це інколи й потерпав.

– Постуєте?

– Так. Я протягом дев’ятнадцяти років витримую всі пости. У великий піст їм каші, гречану, рисову, картоплю, салати, овочі, квашену капусту.

– Усі чоловіки люблять смачно поїсти. Яка ваша улюблена страва?

– Я не гурман. Вдома готують мама або дружина. Сам теж люблю готувати: і картоплю посмажу, і суп зварю, і салат накришу: олів’є, з грецькими горіхами, вінегрет. Солодощі не їм: байдужий до них.

– Якому стилю одягу віддаєте перевагу?

– Одяг повинен відповідати твоїм захопленням, роботі. На роботі, звичайно, зручно у светрі та джинсах. Але, коли я йду на захід – обов’язково відповідний дрес-код: штани, сорочка, піджак, а ногах – туфлі. До глядача ніколи не вийду у черевиках. Коли був викладачем, два дні поспіль мене студенти не бачили у тій самій сорочці. Є кілька костюмів і в клітинку, і у смужку, і однотонні, а ще галстуки-метелики, вишиванки… Все є. Мені ж на люди виходити, тож я повинен мати презентабельний вигляд.

– Що подобається у жінках?

– Головна якість – відданість. Це саме достойне, що має жінка. Краса приваблює, але її час змиє. Як кажуть, одружуєшся на обличчі, а живеш із характером. А ще жінка повинна бути бажана, а для цього мати не тільки вроду, а й характер. Взагалі я всіх жінок поважаю…
Як відпочиваєте? Були закордоном?

– Я все життя відпочиваю. Хіба це робота? (сміється. – Авт.) Це такий у мене жарт! З відпочинком у мене все складно… Мозку відпочивати ніколи. Щось роблю – а думаю про захід, який треба провести… Впасти на диван і дивитися телевізор – це не відпочинок. За кордоном не був. Лише на Далекому Сході, в Хабаровську, коли служив в армії. А Україні бував майже у всіх містах.

– Продовжіть «Моє життя – це…»

– Мистецтво… А ще шлях у пошуках істини.

– Про що мрієте?

– Мрій багато і вони різні. Якщо стосовно родини – хочу, щоб мої діти пізнали істину. Бо тільки ці пізнання дарують істинне щастя.

Поки готувала матеріал до друку, дізналася, що Олександр Власенко знову у Дніпрі – у театрі ставить п’єсу Шекспіра. Ну, хіба, не Фігаро?

Світлана Цюпка
Фото автора

Залишити відповідь