Місто

Війна ніколи не закінчиться, якщо буде політика заробляння на війні

«Думаю, цей стан, який зараз є в державі, буде тривати ще деякий час. Чому? Бо якщо люди, які сидять отам, «зверху», бачать, скільки грошей через них проходить, то навіщо ж їм думати про завершення конфлікту? Коли найближче оточення верховного головнокомандувача буде збагачуватися на війні, то мир не настане ніколи. На жаль, про людей там ніхто не думає. Не думає ні про тих, хто відстоює українську землю, ні про тих, які залишились на окупованих територіях, не захотівши покинути свій рідний дім, і терплять обстріли. Це війна по так званих домовленостях», – так вважає оборонець Донецького аеропорту, офіцер добровольчого батальйону «Карпатська Січ», учасник Помаранчевої революції й Революції Гідності Микола Тихонов (позивний – «Барін»). Поділитися життєвим досвідом, поговорити про сьогодення української армії й прийдешні зміни в державі він приїхав до Ніжина. Він говорив із тими, хто нині носить звання учасника бойових дій.

«У 2014 році, якщо б не волонтерський рух, не самі українці, то армія не змогла б боронити Україну. Уся Україна тоді об’єдналась. У нас із їжею не було великих проблем, із одягом. А от зброя, зброя – переважно трофейна, і її не вистачало. А ще не вистачало шоломів, тепловізорів, прицілів нічного бачення. Але і це стали поставляти волонтери, привозячи на передову придбане за зібрані простими українцями кошти. Люди віддавали пенсії, щоб військові мали бронежилети. Спорядження майже не було.

Знайомий із аеропорту виїхав із обмороженням стоп. Дивом йому їх зберегли. Його відправили в 27-градусний мороз до терміналу в звичайних літніх берцях, видали, які були. Ще більш жахлива ситуація була з системою зв’язку військ. Ми користуємося мобільними телефонами й радіостанціями, які можна купити в магазинах — ВЧ радіостанції з відкритими каналами зв’язку. У російських військах добре поставлена служба радіомоніторингу, радіотехнічного придушення. Вони знають мобільні номери наших військових, бо мобільні оператори (МТС) взагалі російські. Трафік мобільного зв’язку для нашого ворога — не секрет. По мобільних телефонах вони знають нашу кількість, як ми пересуваємося, із ким спілкуємося. В аеропорту доходило до абсурду – ми телефоном узгоджували військові дії. Це неприпустимо. З радіозв’язком — теж біда. Усі частоти, якими ми користуємося, прослуховує наш ворог, часто виходить із нами на зв’язок, співаючи нам пісню «А я – на Родину, домой хочу», сипле в ефір усілякі непристойності.

Ми користуємося ще радянським військовим статутом, який перекладений українською мовою. Застосування зброї досі в нас нормативно визначено лише статутом караульної служби, хоча зараз іде війна. Як не дивно, але всі документи вже напрацьовані, у нас велика група НАТОвських радників при Міністерстві оборони, які працювали, якщо не помиляюсь, із 2014 року. Але чомусь немає вищої політичної волі на втілення всіх цих рекомендацій, бо, як на мене, ці рекомендації передбачають більше свободи дій для нижчої ланки керівників і офіцерів. А в нас усе має узгоджуватись із вищим штабом, бо можна отримати догану.

Багато роботи на передовій тоді зробили добровольчі батальйони, зокрема, «Азов», Національний корпус. Наші нинішні очільники зараз їх безпідставно принижують, звинувачують у чомусь тільки тому, що вони не виявляють до влади лояльності.
Влада боїться незалежних людей, які сміливо висловлюють свою думку, позицію, які говорять, що не можна домовлятися з ворогами. Я не сприймаю нинішню владу, бо вона вдається до інформаційних провокацій проти своїх же громадян, патріотів, ганебно їх оббрехує. Це підриває Україну зсередини.

На мою думку, одна з запорук миру – це бажання самого головнокомандувача й вищого політичного керівництва досягнути цей мир. Але нам не потрібен мир будь-якою ціною. Мир можна досягнути дуже швидко, здавшись у полон. Це буде мир, але чи буде це свобода? Чи влаштовуватиме він нас? Мене – точно ні. Мені треба мир у незалежній Україні, передусім у незалежній від Росії, в Україні вільній і заможній. Хочу жити в своїй країні, мати можливість розвиватися, заробляти, бути впевненим у завтрашньому дні. Для мене така впевненість може бути лише зі зміною верховною, нашої влади.
У силі українського війська – запорука нашої можливості вистояти в цьому протистоянні з Росією. У Росії, на жаль, більше ресурсів і сильніша армія. Перемогти її такими ж способами й тактикою введення війни – це просто неможливо. Ми маємо боротись по-іншому, ніж ворог. Я вважаю, нам важливо буде залучити й бути послідовним у домовленостях із західними партнерами. Що дала війна нашій армії? Ми знаємо, хто наш ворог, ми знаємо, до чого нам готуватись».

Таким було чоловіче, вивірене війною жорстке слово воїна.

3 березня 2014 року він уже був під військкоматом Оболонського району Києва. Пішов добровольцем. Полишив молоду дружину, із якою одружився лише півроку тому, і пішов на фронт. Відсиджуватись у тилу для нього було ганебно. Тож замість весільної подорожі в нього була бойова «подорож» на Донбас.

Офіцер добровольчого батальйону «Карпатська Січ», нині – офіцер запасу ЗСУ (звання – старший лейтенант), служив у 90-му окремому аеромобільному батальйоні 81 Окремої Аеромобільної бригади Десантно-Штурмових військ ЗСУ. Два роки – доброволець, ще два роки – кадровий офіцер Збройних Сил України. Нині – у запасі.

Про «Карпатську Січ»: «На той час найбільш мотивованого, боєздатного підрозділу годі й було шукати. Був дух козацької Січі. Там було багато добровольчих підрозділів. І нікому не хотілось виглядати навіть для себе гіршими, ніж були наші діди-прадіди, славні козаки. Хотілося вірити, що й ми є нащадками тої козацької слави, яка ніколи не помре».

Першою його вогневою точкою стануть Піски восени 2014 року. Це тоді було найгарячіше місце, там точилися запеклі бої. Згодом поїде в аеропорт (коли сказали, що треба на новорічну ротацію змінити хлопців). «Мене вразило, наскільки населені пункти можуть бути зруйновані за дуже короткий час. Дуже багато хатніх тварин вешталось, ми їх підгодовували. Здивувався, що в багатьох населених пунктах на Донбасі говорять українською мовою. Виявляється, там були й козацькі залоги. Донеччина й Луганщина – дуже красива земля. Бувши там, бувши на війні, я здивувався, наскільки ж там гарно. І річки, і ландшафти – така краса, а птахів скільки…Там просто казковий степ. Ніколи не думав, що степ може бути таким чарівним. На Донеччині я на це звернув увагу. Це українська земля».

Про Донецький аеропорт: «Це був складний період. Коли ми заїхали в термінал (30 грудня 2014 року), відчувалась якась домовленість. Заїжджали через блокпости донецьких бойових угруповувань, нас обшуковували наші вороги. Там були «ихтамнеты» – росіяни, вони цього не приховували. Ми не могли з собою везти достатню кількість набоїв, боєприпасів. Ніяких гранат чи важкого озброєння. І вони чітко знали, хто туди їде, яка кількість, яке озброєння. Ми розуміли, що ризик – великий. У повітрі літало слово «полон». Було страшно, але ми намагались не показувати страх, бо він – заразний. Нас по суті віддавали на їхню волю й милість. Термінал прострілювався повністю навиліт. Він був непридатний до оборони. Гіпсокартон, скло, металоконструкції. Були бетонні колони, на яких дивом усе трималось. Нам не було там чим топити. У вентиляційні дірки затикали гіпсокартонне лахміття, щоб не так продувало. Темно. Відчуття постійного холоду аж пробирало до кісток. Мінялися нагрітими спальниками з тими, хто заступав на чергування. 2 години перебували на посту й на вогневій позиції, 2 години – відпочинку, 2 години – сон. Я ніколи в житті не чекав так ранків, сонця, як там. Бо наставав день, і це давало надію».

Він не вважає себе «кіборгом», бо вийшов з аеропорту раніше, ніж був завалений термінал. «Мені пощастило вижити, більш-менш неушкоджений. Щоправда, ліве вухо не чує. Захисники, які стояли там до останнього, які там лишились до останнього, то Герої. Вони не здалися в полон, їх просто полонили, коли вони вичерпали всі можливі й неможливі способи оборонятися. Надзвичайно мужні хлопці. Усі люди, які їхали туди, розуміли, що їдуть в оточення, що, можливо, ніколи вже не вернуться додому».

Залишити відповідь